Туризм в Украине

Раз пошла такая пьянка, продолжу культурную тему нашей поездки по замкам Тернопольской области небольшим фотоотчетом о выставке Владимира Лупийчука. Ему 49 лет, рука  уверено держит резец, да и глаз не подводит. Заслуженный мастер народного творчества, автор добрых двух сотен выставок.

Чем лично меня поразили его работы – это движение. Он не режет просто какие-то сюжеты или портреты. Его статуи действительно живут, движутся, играют музыку или разговаривают. Фотографии не передадут всей красоты скульптур. Увы 🙁

Тема этой выставки – «Козацькому роду нема переводу». И действительно, многие работы имеют названия, взятые из произведений классиков украинской литературы. Видим и Лукаша с Мавкой, и козаков, и Шевченко, и народные гуляния. Красиво. Очень красиво, черт побери.

Жаль, что выставка так далеко от Киева. Хотелось бы, чтоб она погостила у нас, к примеру, у Пинчука. Но понимаю, что работы Лупийчука – жемчужина Збаражского музея. И рука не поднимется забрать их оттуда надолго.

ТУТ взял вот такой текст интервью с мастером…

Тернополянин Віктор Лупійчук (49 р.) уже 28 років виконує скульптуру в дереві. Каже, що береться за роботу лише тоді, коли вона цікава і складна.

— Я цілий день працював би над своїми скульптурами, аби ніхто мене не зачіпав. Щодня прокидаюсь о 5.00 і коли мені вдається попрацювати зрання до смеркання — я цілком задоволений, -розповідає Віктор Лупійчук у своїй майстерні, що в селі Гаї Шевченківські.

У його садибі-майстерні, яку він називає «Хутір», скрізь стоять його роботи. Навіть на колоді, що кріпиться до сходів на другий поверх, він вирізьбив древньоруські мотиви з рунічними знаками. Друзі кажуть, що в обійсті дуже затишно і комфортно.

Саму хату жителі передмістя впізнають за чудернацькими візерунками на стінах. У ній чоловік працює разом зі своїм сином Володимиром. Син вирізьблює рами, а пан Віктор працює над скульптурою «Дзвонар». З дерева робить чоловіка, котрий мовби завмер під дзвоном.

— Це буде своєрідна копія батькової роботи, — показує він на іншу скульптуру з дерева, яка стоїть на столі поряд. — Я її на деякий час взяв з виставки, щоб спробувати самому відтворити.

«Дзвонар» є заглавною композицією виставки робіт заслуженого майстра народної творчості, лауреата багатьох премій Володимира Лупійчука. Усі його роботи, а їх близько сотні, стоять у двох великих залах у Збаразькому замку вже близько семи років. Вони усі належать його синові.

Віктор Лупійчук пригадує, що своїми роботами батько виражав власне бачення України. Він присвячував себе пропагуванню українського козацтва. Адже професійний різьбяр Володимир Лупійчук був головою ради старійшин козацтва України.

Змалечку Віктор Лупійчук спостерігав, як працював його батько, і біля нього сам вчився роботи з деревом. Проте обирати різьбярство своєю професією тоді не захотів і вступив в педінститут на спеціальність «Загально-технічні дисципліни». Та згодом на прохання ректорату його батько відкрив при ректораті художню студію. І Віктор почав займатися там скульптурою. Тоді він і вирішив продовжити справу батька.

Після закінчення інституту, у1981 році, Віктор Лупійчук пішов працювати в Палац піонерів керівником гуртка різьби із дерева. Спочатку зі своїми учнями робив дерев’яні ложечки і тарілочки. А згодом почав працювати над скульптурою, виконаною в дереві.

У 1990 році він заснував мистецький гурт «Побратим», з яким і об’їздив усю Україну. Митці демонстрували свої картини, вироби з дерева, скульптуру.

— Цікаві тоді часи були, — пригадує він. — Відроджувалось усе українське. Наші роботи були популярними за кордоном. Чимало наших співвітчизників з Америки і Канади хотіли мати вдома роботи молодих митців.

Серед тернопільських митців також було заведено на свята чи ювілеї дарувати власні картини і вироби.

— Я пригадую, що на усі дні народження один до одного ми ходили зі своїми виробами, — розповідає митець. — Тому скільки і чого я зробив, уже не пригадаю.

Згодом у 1993 році на основі гурту «Побратим» відкрили школу народних ремесел, куди пішли викладати його учасники. Вона, до речі, існує й донині.

Сина назвав Святославом

Однак різьбярство не можна назвати особливо прибутковою справою. Майстер каже, що бізнесу на ньому не зробиш, та й на хату чи машину не назбираєш. І в середині 90-х років пан Віктор вирішив поїхати на заробітки до Росії. Разом із бригадою інших українців він робив у Москві іконостаси, а також робив іконостас у Кафедральному соборі Ставрополя. Цікаво, що на своїх іконостасах майстер завжди вирізьблював ангелів.

— Друзі часом піджартовували, що я майстер з ангелів, — пригадує він. — А насправді ангелів я робив, аби бодай трохи відволіктися від не дуже цікавого вирізьблювання завиків і рамочок.

До речі, в Тернополі у церкві, що на вул. Чайківського, можна побачити іконостас і престол, котрі вирізьбив Віктор Лупійчук. А влітку його роботу-іконостас поставлять у новій церкві-музеї, що в Старому парку.

Часто різьбяр робить і ангелів на замовлення. А зараз їх замовляють доволі часто.

— Ось цього ангела я зробив півроку тому, — він показує ангела з дерева, котрий мовби стоїть на земній кулі, прикрашеній калиною. Внизу підпис: «Боже, Україну храни».

Нещодавно він їздив із ним на виставку, присвячену народній творчості у Київ.

Та найбільше задоволення від роботи майстер отримує тоді, коли працює не над ангелами, а над більш складними фігурами. «Родзинкою» своєї колекції вважає скульптуру князя Святослава. Вона стоїть посеред його майстерні.

— Я навіть свого молодшого сина Святославом назвав, — каже митець. — Бо вважаю, що саме за Святослава був найбільший розквіт України.

Майстер розповідає, що загалом його приваблюють роботи, за які ніхто не хоче братися через надмірну складність. Але не любить робити копій. Навіть у роботі «Дзвонар», яку він намагається відтворити з батькової, вносить своїх штрихи.

— Я за життя не зробив ніколи дві одинакові роботи, — продовжує співрозмовник. — Навіть коли мене просили скопіювати щось. Загалом дух роботи я витримую, але все одно вона виходить іншою.

Скільки часу займає праця над однією скульптурою, пан Віктор не може сказати, бо водночас працює над трьома-чотирма роботами. Таким чином йому вдається переключати свою увагу у разі потреби на ті моменти, які в той час більше його притягують.

— Якщо я відчуваю, що в якійсь тонкій роботі не можу, наприклад, лице проробити, переключаюсь на грубу, де потрібно довбати і сокирою махати, — продовжує розповідати чоловік. — А коли приходить настій — повертаюсь до обличчя.

Від своїх учнів Віктор Лупійчук секретів справи не приховує, каже, що взагалі немає тут жодних секретів. Однак стверджує, що більшість книг із різьбярства, котрі він переглядав, складені так, що навчитись цій справі з них практично неможливо.

— Може люди просто не хочуть передавати іншим свої знання, — розмірковує він. — Або вчать так, щоб не навчити.

Загалом, підсумовує, щоб виконати скульптуру в дереві, потрібно добре знати анатомію.

— Тому я й кажу своїм учням спочатку робити череп, скелет і вивчити, як до кісток кріпляться м’язи.

Викладає різьбу з дерева майстер вже більше 25 років і каже, що важко пригадати, скільки учнів у нього було.

— Навіть у Тернополі, в який цех не піду, — скрізь наштовхуюсь на своїх учнів, — жартує він. — То я вже навіть не знаю, що у мене краще виходить: вчителювати чи різьбити.

На наше запитання, що ж приносить натхнення, майстер замислився і не зміг нічого відповісти. Сказав лише, що до роботи завжди ставився спокійно.

— Бо якщо робиш цікаву справу, то тобі й серед осені весна буде, — жартує він. — Тут швидше робота робить погоду, ніж залежить від неї.

Tags: выставка, Збараж, искусство, Тернопольская область

This entry was posted on Вторник, 14 июля, 2009 at 15:24 and is filed under Отчеты. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.